Інформаційне агентство "Поряд з вами"
Ми йдемо з Олександрою Мезіновою, власницею та фактичною керівницею притулку для тварин “Сіріус”, між рядами вольєрів з тваринами. “Сіріус” – це найбільший в Україні притулок для безхатніх тварин. Зараз у ньому знаходиться понад 1000 собак, майже 200 котів, а також фазани, вівці та гусак.
“Раніше, ще до повномасштабної війни та пандемії Ковіду, в нас бувало таке, що протягом місяця люди забирали до сотні тваринок, у той час як надходило десь 40-50” – говорить Олександра. – “Але зараз забирають мало. Собак ще так-сяк, котів менше. Деяких тварин ми евакуювали до Європи, в першу чергу до Данії. Власниця приватного притулку з цієї країни сама вийшла до нас та запропонувала допомогу.”
Звісно, що головними тут є собаки. Більше місцеві, але є й ті, яких вивезли з зони бойових дій, з Донбасу та Херсону. І це не лише собаки.
“Привезли вівцю” – розповідає Олександра. – “Таку гарненьку! Ось вона. Її можна погладити”. Я нахиляюсь до вівці, глажу її та дивуюсь, яка в неї м’яка та гладенька шорстка. “Але їй було так самотньо. То я знайшла ферму, поїхала туди та привезла їй ще двох подружок” – продовжує власниця притулку. Хоча не так, бо “власниця” – це якесь сухе та казенне слово, яке ніяким чином не висвітлює відношення Олександри до своїх вихованців. Правильніше буде сказати “мама притулку”, бо саме таким є її відношення до усіх тварин, які волею долі потрапили до “Сіріусу”. Це й собаки, це й коти, і вівці, і фазани. Да навіть щури, які є неминучою добавкою до усього цього царства тварин. “Їх треба травити, але я не можу” – говорить вона.
Тим часом ми доходимо до кухні. “Ось тут готують їжу для собак. Раніше ми мали змогу купувати та отримувати від спонсорів сухі корми, але зараз з цим проблема. Для котів ще вистачає, а от собакам варимо кашу”
І тут Олександра починає розповідати, як було складно прогодувати усе це “звірство” під час окупації. Так, село Федорівка Київської області, неподалік від якого знаходиться “Сіріус,” попало під окупацію.
– Дякуючи Богові, собак вони не повбивали, чого ми дуже боялися. Вони прийшли з автоматами та запхали усіх співробітників притулку до маленького приміщення котельні. Там було десь 15-17 осіб. Перед цим наказали усім віддати мобільні телефони та знищили їх. А потім почали обшук усієї нашої території.
– Що вони шукали?
– Казали, “бандерівців та ВСУ”. Але в нас крім тварин нікого не було. “Це тепер буде найбільший притулок на території Росії!”, сказав їх командир, як вони вже збиралися піти. Але не так сталося, як їм гадалося.
Ми йдемо далі і Олександра розповідає, як вони знайшли фуру з м’ясом, яке зіпсувалося, бо рефрижератор залишився без палива. Хлопці-водії дозволили їм брати це м’ясо для тварин і співробітники притулку разом з Олександрою їздили до ангару, де стояла ця машина, через російські блокпости та засідки. Загалом все було ок, але одного разу вони напоролися на пост вагнерівців. “Я думала, що це вже все. Що вони мене розстріляють” – говорить Олександра. Голос її трохи тремтить навіть зараз, коли вона згадує цю подію. Але ні, пощастило. Той, хто був там головним, пішов з ними до ангару, пересвідчився, що там дійсно м’ясо, та відпустив.
З розмовами ми підходимо до недобудованої будівлі, яка складається з багатьох невеличких секцій. “Це наш Кошкін дом” – говорить Олександра. І дійсно, у кімнатах стоять клітини з кошаками різних порід, кольорів та розмірів. “Ми почали це будівництво ще до пандемії” – продовжує вона далі. – “Однак закінчити не встигли. Ще й будівельники підвели. Закінчилися спонсорські кошти і будівля залишилася недобудованою”.
“З харчами для котів значно легше, навіть під час окупації в нас залишався сухий корм для них. Скільки їм треба! Це ж не собаки”.
Слухаючи розповідь Олександри я чомусь згадую притулок “Домівка врятованих тварин” у Львові, про який робив репортаж у березні 2022, у ті важкі дні, коли все висіло на волосині і здавалось, ну кого цікавлять тварини, коли таке коїться з людьми? Але ні. Тварини теж отримували допомогу та притулок від таких ж небайдужих людей, як пані Олександра, що продовжує показувати мені свій “Сіріус”.
“А це пес Артист. Ми самі його так назвали. Дає вистави гостям. Подивіться самі”. Ми підходимо до вольєру з двома собаками. Одна з них бере у зуби миску та починає демонстративно ганяти її по усьому вольєру.
“Ну і ще в нас зараз є такі мешканці” – ми з Олександрою йдемо вздовж вольєрів з собаками, поміж якими раптом з’являються клітини з птахами. “Цих фазанів та гусака ми вивезли з під Мар’янки разом з собаками. Спочатку вони боялися, особливо коли ті починали дружно гавкати, а потім звикли. Для гусака ми зробили імпровізовану водойму” – Олександра з гордістю демонструє й цих мешканців свого притулку. “Всі тваринки хочуть жити. Всім потрібно допомога. Вони не розуміють що йде війна і людям може бути не до них”.
Однією з найбільших проблем під час окупації та бойових дій стали обстріли. Ні, сам притулок не обстрілювали. Але коли над головами починали з гуркотом літати ракети та снаряди, собаки просто божеволіли. Вони гавкали, бігали по вольєрах та кидались на огорожу. Огорожа з металевої сітки на багатьох вольєрах внаслідок цього майже зіпсована.
“Треба міняти, але де брати на це все гроші” – бідкається Олександра. Повсякденне життя притулку коштує десь мільйон триста тисяч гривень на місяць. Раніше допомагали спонсори, у тому й числі відомі люди та компанії. Зараз з цим важко. Мезінова звернулась за допомогою до Київради. Але, але…
Тим не менш вона не втрачає оптимізму – “пережили окупацію, так і зараз знайдемо рішення”.
На жаль далеко не всі притулки для тварин пережили окупацію як “Сіріус”. Відома історія з притулком у Бородянці, де від голоду та спраги загинуло по різним даним від 200 до 300 собак. Причому загинули не тому, що води та їжі не було, а тому що співробітники евакуювалися навіть не відкривши вольєрів з тваринами. Ця ситуація викликала бурю обурення у зоозахисників. Вони навіть вийшли 11 серпня цього року на мітинг біля КМДА з вимогою покарати винних у бездушному ставленні до тварин. На мітингу було присутньо більше 100 активістів та волонтерів.
Участь у цьому мітингу прийняла й Олександра Мезінова.
Дуже зворушливо прозвучав й виступ власниці притулку для тварин з Гостомеля, 78-річній Асі Вільгельмівни Серпінській.
Її притулок теж пережив страшні дні окупації, але люди не здалися. Вони не лише підтримували життя своїх тварин, але й допомагали звірям з приватного зоопарку неподалік. Зворушлива історія лева Рура, якого кормили та поїли через огорожу співробітники Гостомельського притулку.
Як розповіла Ася Вільгельмівна, росіяни одного разу замінували вхід до будівлі з левом. На прохання дати можливість кормити тварину, відповіли відмовою. Так пройшов майже тиждень. Але потім до цього місця зайшов інший підрозділ росіян і Серпінська з помічниками за сигарети вмовила їх розмінувати вхід. “Ми думали, що він вже помер. Але сталося диво. Лев був живий. Ми принесли йому воду і він довго пив прямо з миски, що тримала одна з моїх помічниц. Випив три миски, після чого почав ходити по вольєру, тертися об огорожу та мурчати, наче маленьке кошеня. Звірі дуже чутливо реагують на заботу та небайдужість до них” – зауважує власниця притулку.
Тож коли ми говоримо про людяність, треба пам’ятати, що вона складається не лише з ставлення до оточуючих, але й до тих братів наших меньших, які волею долі стали залежними від нас. “Ти завжди у відповіді за тих, кого приручив”. Навіть, коли навколо війна.
А для тих, хто хоче допомогти притулку “Сіріус” чи притулку з Гостомелю ось їх контакти:
“Сіріус”
Київська область, Вишгородський район, село Федорівка,
+38 093 1934069
https://dogcat.com.ua/contacts
Гостомельский притулок
м. Гостомель, вул. Свято-Покровська, 213Б т.
+380 50 597 89 31
gostomelshelter@gmail.com
https://www.gostomelshelter.com/