“Відергебурт” означає “Відродження”

Дніпропетровське обласне товариство німців «Відергебурт» як громадську організацію заснували ще 26 листопада 1989 року. Членами організації є переважно етнічні німці, які проживають у Дніпропетровській області. Основні цілі товариства – це задоволення національно-культурних інтересів етнічних німців, відродження їх мови, традицій, культури, сприяння повній реабілітації депортованих німців України та діяльність в напрямку досягнення етнічними німцями політичного рівноправ’я з іншими народами України.

“Працюю над тим, щоб ті етнічні німці,
які зараз мешкають у Дніпрі та області мали змогу
почувати себе німцями та, водночас,
поважними громадянами України” –
керівник Дніпровської обласної організації
етнічних німців «Відергебурт»
Володимир Альбертович Райнберг

Ми спускаємось з керівником Дніпровської обласної організації етнічних німців «Відергебурт» Володимиром Райнбергом, у напівпідвальне приміщення в історичній частині Дніпра. Саме тут і знаходиться офіс організації. Велика зала, десь на 60 квадратних метрів, декілька невеличких кабінетів та імпровізована кухонька, де можна попити чаю чи кави. Ось і весь офіс.

– Володимире, як багато людей збирається тут у Вас?
– По різному. Взагалі буває навіть десь до 100 осіб! Це коли ми відмічаємо дні німецької культури та Октоуберфест. Люди приходять цілими сім’ями, У 2008, коли я очолив організацію, бувало й більше. Дуже багато людей поїхало. Емігрували до Німеччини. Особливо молодь. Але, як не дивно, громада тримається. Згідно з даними 2001 року у Дніпропетровській області мешкало приблизно 3700 етнічних німців. Скільки залишилося зараз ми навіть не знаємо. Але, що вкрай важливо, у людей дуже з’явилась велика цікавість до Німеччині, німецької мови та звичаям, культурним особливостям. Люди, які за радянські часи ховали свою етнічну приналежність, зараз навпаки хочуть бути німцями. Є випадки, коли відновлюють документи та доказують свою етнічну приналежність навіть судовим шляхом. Звісно, все це більше пов’язано з бажанням емігрувати до Німеччини, але коли люди починають вивчати німецьку мову та культуру, в багатьох просинається реальний інтерес до історії нашої громади та взагалі історії німців України, до історії своєї родини. Люди дійсно починають відчувати себе німцями. Тим більше, що тут у «Відергебурті», ми дуже багато робимо для залучення членів нашої громади у культурне життя. До того ж незалежно від віку. Це й дитячий фольклорний ансамбль “Нахтігаль”, що у перекладі означає “Соловей”, фольклорний ансамбль для сіньорів – жінок поважного віку, «Guten Abend», літературний кружок, комп’ютерні курси. Багато займаємось таким напрямком, як етнічний туризм, історія та археологія, які, в першу чергу, спрямовані на пошук та відновлення історичних пам’яток, пов’язаних з життям німецької спільноти на землях України. Цю роботу ми проводимо разом благодійним фондом «Пам’ять» та Дніпропетровським центром Програм розвитку ЮНЕСКО та ООН

Та, звісно, курси німецької мови. Зараз ми вимушено проводимо їх у он-лайн режимі, але наші викладачі тричі на тиждень проводять персональні уроки по підготовці до іспитів на знання мови. Ми тісно співпрацюємо з Інститутом Гете в Україні, який має від уряду Німеччини право приймати іспити на знання німецької мови та видає відповідні сертифікати. Ці сертифікати приймаються Посольством Німеччини при поданні документів на отримання виду на проживання та еміграцію. Два рази на рік з Інституту приїжджає до Дніпра комісія по прийому екзамену на знання німецької мови.

– До речі, тобто до німецької мови: що означає назва «Відергебурт»?
– З німецької це перекладається як “відродження”. Бо за часів СРСР німецьке життя у нашому місті, як у всій країні, фактично було під забороною. Це стосується усіх аспектів – і культури, і релігійних уподобань. Ми змогли відкрито себе проявити лише під час руйнування Радянського Союзу та виникнення незалежної України.

– Володимире, німецька мова є однією з мов національних меншин в нашій країні, тож створювати умови для вивчення її усіма бажаючими є обов’язок Держави. Де ще, крім Ваших курсів, в Дніпрі вивчають німецьку мову?
– Ну, по перше, в Дніпрі працює Спеціалізована середня загальноосвітня школа №53 з поглиблення вивчанням німецької мови. Це державний заклад, в якому можуть навчатися діти з будь яких родин, незалежно від своєї етнічної приналежності. Також діють багато приватних мовних шкіл та курсів. Як я вже зазначав, зараз інтерес до вивчення німецької мови у Дніпрі досить високий. Погано лише те, що цей інтерес пов’язан не стільки з інтересом до самої німецької мови та культури, скільки з еміграційними процесами. Люди їдуть за кращими економічними можливостями, які є у Німеччині, але, нажаль, немає тут, у нас, в Україні. Але, можливо й завдяки цьому, до Товариства долучаються нові люди. Ми постійно приймаємо нових людей до лав нашої організації.

 

– Чи існує співпраця між німецькою громадою та іншими національними громадами у Дніпрі? Та чи не відчувають зараз етнічні німці якогось утиску за національною ознакою?
– Ні, утисків за національною ознакою зараз ніяких нема. Але в радянські часи, особливо наприкінці другої світової війни та після неї, навіть до початку 70-х років, такі проблеми дійсно існували. Так звана «5 графа» у паспорті нерідко була проблемою для етнічних німців й при вступі до інституту чи для отримання якоїсь посади чи місця роботи. В мене теж були такі проблеми при вступі у ВУЗ. Тому люди усякими засобами старалися приховати своє німецьке походження. А от зараз навпаки, шукають німецьке коріння. Такі ж проблеми існували тоді й у представників єврейської громади. До речі, в нашому місті досить велика єврейська громада, з котрою в нас дуже добрі стосунки. Серед тих, хто вивчає у нас німецьку мову є чимало людей саме з єврейським корінням. І серед викладачів теж є. Але це, нажаль, такі ж бажання емігрувати до Німеччини, яка проводить політику відновлення єврейської громади, що фактично була знищена нацистами під час другої світової війни. Повертаючись до питання взаємодії з іншими етнічними громадами, хочу зазначити, що на рівні міської влади діє рада національних меншин Дніпра. Ми маємо тісні стосунки й з грецькою громадою міста, і з грузинською, азербайджанською, вірменською громадами, навіть з корейською, яка теж є у нашому місті. Ми разом проводимо заходи з популяризації культури наших етносів.

Щорічно в Дніпрі у жовтні святкується День Німеччини та проходить традиційний фестиваль “Октоуберфест”, в яких завжди приймають участь співробітники Генерального консульства Німеччини та мер Дніпра. Нажаль у цьому році, з вини пандемії, ми не змогли провести такі ж масштабних заходи.

– У Дніпрі з 2014 знаходиться Генеральне консульство Німеччини у Донецьку. Чому так та чи співпрацює Товариство «Відергебурт» з цим консульством?
– Так, дійсно, після окупації Донецька Консульство евакуювалося до Дніпра, де й знаходиться вже 6 років. Евакуювалося це м’яко кажучи. Фактично дипломати вимушені були бігти з окупованого Донецька під загрозою їх життю. Майно пограбували, співробітники раділи, що залишилися живі та неушкоджені. Звісно, наша громада тісно співпрацює з Консульством. Вони допомагають нам у культурній та просвітницькій роботі, організовують зустрічі з дипломатичними представниками, науковими, культурними та бізнесовими делегаціями, що приїжджають до Дніпра з Німеччини. Але, це я хочу особливо зазначити, Консульство не надає ніяких консультацій з питань еміграції. Взагалі німецькі дипломати орієнтовані на підтримку діяльності нашої громади тут, в Україні, а не на стимулювання еміграції. Хоча, ми бачимо, що чимало мешканців Дніпра і, звісно, членів нашої громади, розглядають еміграцію до Німеччини як мету. Тим не менш, є й зворотні приклади. Так декілька років тому з Німеччини повернулася одна німецька родина, яка емігрувала туди ще у 90-х роках. Так, це вже були літні люди. «Ми хочемо прожити останні свої дні тут, в Україні, на нашій Батьківщині» – заявили вони. І це незважаючи на те, що в них були досить важкі вікові хвороби. В Німеччини вони мали безкоштовне лікування, а німецька медицина вважається однією з найкращих у світі. «Ми вже все там спробували. Але хочемо бути тут, бо тут, в Україні, нам краще. Ми краще себе почуваємо» – відповіли вони. Ці люди прожили у Дніпрі ще майже 3 роки. Але така ситуація є дуже рідке явище, бо більшість, особливо молодь, вже не хоче повертатися. Ми підтримуємо зв’язки з декількома родинами дніпрян, етнічних німців, що виїхали до Німеччини. В них вже сталий побут, робота. Нормальні статки. Вони почувають себе у Німеччині добре та навряд чи повернуться. Нажаль економічна та, скажемо відверто, й політична ситуація у країні не сильно спонукає до повернення, скоріш навпаки.

– То що, ми втратимо німецьку громаду Дніпра?
– Не знаю. Все залежить від того, як буде далі розвиватися наша країна. Я, принаймні, не планую емігрувати. Але кожен сам вибирає свій шлях. Хоча, от під час цьогорічного карантину ще повернулися декілька людей. “У Німеччині зараз дуже важко дихати” – говорять вони, посилаючись на карантин. – “Тут легше, нема таких сильних заборон. Можна спілкуватися з друзями. Навіть у лазню сходили!”

– Це жарт?
– Чому жарт? Ні, серйозно. Зі свого боку я працюю над тим, щоб ті етнічні німці, які зараз мешкають у Дніпрі та області, мали змогу почувати себе німцями та, водночас, поважними громадянами України. Може колись знову настануть такі часи, коли німці з Німеччини будуть приїжджати жити в Україну, як це було 150 років тому. Все може бути. Але поки маємо те, що маємо. Намагаємось допомагати, в першу чергу, людям поважного віку. Напередодні Різдва та Нового року розвезли майже 70 наборів гуманітарної допомоги.

Серед тих, хто отримує допомогу, й одна з найстаріших членів Товариства “Відергебурт”, Альвіна Карлівна Цимер. Фрау Альвіні вже 82, але незважаючи на вік вона досі дуже активна, переймається проблемами німецької громади та товариства німців.

– До нещодавно я приймала активну участь у нашому ансамблі «Guten Abend». – розповідає пані Альвіна. – Нажаль вік та хвороби не дозволяють зараз бути такою активною, як раніше. Але й зараз я інколи буваю і на заходах Товариства, і ходжу до кірхи Святої Катерини. Вперше я прийшла туди у 1993, її тільки що знову відкрили для віруючих, почала відновлятися і релігійна громада. Нас було усього чотири парафіянки, включаючи мене та мою мати Розу Карлівну Цимер. Я тоді майже нічого не пам’ятала з німецької мови, окрім дитячої молитви, яку вивчила ще у дитинстві. Я підійшла до пастора та прочитали цю молитву, а він дуже здивувався. У той же час я почала приймати участь у роботі “Відергебурту”. Тоді ще не було а ні офісу, а ні організації, як такої. Уся пошта приходила на мою адресу, а я вже віддавала її голові організації. Тепер в нас дуже сильна організація.

– А чи відчували Ви себе німкенею до цього? Бо в радянські часи це було не дуже безпечно?
– Так, багато хто відмовлявся від своєї національності, навіть спалювали документи. Ну хто міг після війни спокійно назватися німцем? Але моя сім’я Цимерів завжди пам’ятала, що ми німці, що наші пращури родом з Баварії. Мій дідусь був відомим червонодеревником, робив на заказ чудові меблі. В нас був великий дім у німецькому поселенні у передмісті Дніпра, що мала тоді назву Ямбург. У 1959 році назву змінили. Та й німців тоді там вже не було, нажаль.
Навіть кірху нашій громаді повернули лише у 1991 році та ще у вкрай поганому становищі. Ми самі своїми руками ремонтували її, носили землю, дошки. Робили, що могли.

– Фрау Альвіна, Німеччина вже багато років приймає етнічних німців. Багато хто з етнічних німців нашого міста поїхали. Чи не було бажання теж переїхати до Німеччини?
– Ми легко могли це зробити! Але ми були й залишаємось патріотами України. Моя мати у 1946, зі мною, якій тоді було усього 7 років, поверталася до розбитого війною
Дніпра, усе життя працювала. Мій батько, Карл Карлович Цимер, пройшов усю війну у лавах Радянської армії та повернувся сюди, працював над відновленням міста. Ну як можна все це покинути та поїхати? Коли ще дозволяло здоров’я, я багато їздили до Німеччини, до Австрії. Але завжди поверталася до нашого міста. Я люблю Дніпро, я люблю Україну. Так куди ж я поїду?

Віктор Жих
Євген Жих
Дніпро
01.2021

Створення цієї статті фінансується в рамках проекту «Розмаїття збагачує: висвітлення внеску етнічних, релігійних меншин та ЛГБТІ в українське суспільство» Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цій публікації є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.