Інформаційне агентство "Поряд з вами"
Двоє молодят вирішили одружитися. Прекрасне рішення! Тим більш, що вже декілька років вони жили разом, розуміли один одного. А що ще треба для доброго подружнього життя? До того ж люди вони вже були відносно дорослі, обоє отримали вищу освіту та працювали. Хоча, нажаль, працювали не за фахом, бо за фахом знайти пристойну роботу їм не вдалося. Не були вони ІТ-шниками! Хоча, якщо вся молодь в нас була б ІТ-шниками, то з роботою, мабуть, теж було б не дуже добре. Але це так, роздуми на тему.
Батьки молодят рішення підтримали, але вони теж не були а ні ІТ-шниками, а ні бізнесменами, а ні державними службовцями, то й грошей в них було, чесно кажучи, не дуже – від зарплати до зарплати. А що таке весілля? Це трати, трати та ще раз трати! От і вирішили наші молодята трохи підзаробити собі на весілля, щоб було все, як треба, не гірше, ніж у інших. Але як?
– Як це як? – здивувалися друзі. – То їдьте до Польщі та за три місяця заробите! Там платня ого-го! Не те, що в нас. Умови, інколи, бувають не дуже, працювати треба багато, але ж заробите!
Погугли вони в інтернеті, а там пропозицій – матінка рідна, на який завгодно смак! Й з освітою, й без освіти! І для дівчат, і для хлопців! І для пар сімейних та не сімейних! У якому завгодно районі, хоч у місті, хоч у селі. А заробітна плата яка! Хоч до 1000 доларів на місяць, хоч ще більше. Таке враження, ніби то уся Польща сидить та чекає «Коли ж приїдуть до нас з України працювати, бо без них нам тут ну повний капець». Але одне «но» – всі пропозиції від посередників. Не злякало це наших молодят. Тим більш, що й друзі в них були такі, що вже неодноразово у Польщі працювали. І в інтернеті, куди не поглянь, всюди пишуть скільки мільйонів українців у Польщі працюють та скільки ще мільйонів можуть працювати. Тож знайшли вони для себе найбільш привабливі пропозиції, зв’язалися з посередником, обговорили, як їм здавалося, все важливе та почали збиратися. Купили квітки, зібрали валізи, відвезли кота до батьків. Усе, готові! Але тут раптом зникає посередник. Тобто не фізично зникає, а не відповідає а ні на телефонні дзвінки, а не на запити у месенджері. Що ж робити? Гроші вже на квітки витрачені, з роботи звільнилися. Вирішили – їхати та шукати роботу вже на місці. Тим більш, що приятель один, що працював як раз у Польщі, готовий був прийняти їх у себе на деякий час. Поки роботу знайдуть.
Але не так, нажаль, склалося, як бажалося. Прилетіли молодята до Польщі, оселилися у приятеля та почали конкретно на місці роботу шукати. Туди дзвонять, сюди дзвонять. А знайти нічого не можуть. В одних місцях потрібні люди, що робочі професії мають. В інших лише жінки, чи лише чоловіки. Щось нібито знайшли, поїхали туди, а том кажуть «Для дівчини робота є, а для хлопця немає. Хай почекає, може щось з’явиться». А коли воно з’явиться та чи з’явиться взагалі, ніхто нічого не каже. В іншому місці хлопця беруть, а для дівчини робота десь за десять кілометрів у іншому селищі. А їздити як? Та як хочете, хоч пішки йдіть. А до того ж ще питання житла! У більшості пропонують общаги чи хостели на 10-12 осіб у кімнаті, разом й жінки, й чоловіки. Умови на вулиці чи взагалі такі, що нормальна людина не зайде. «Як так можна жити?» – питають. «А що?» – відповідають роботодавці – «Інші ж живуть й нічого. Ви ж заробляти приїхали, а не по готелях відпочивати. Не подобається – їдьте до дому!»
Отак поїздили наші молодята по Польщі десь тижня за два. Пошукали, пошукали, але так нічого й не знайшли. Гроші ті невеличкі, що були в них з собою, закінчилися, бо усі ці поїздки по країні не дешево коштували. Там й харчуватися треба було весь цей час, та ночувати де не де. То нічого їм не залишилося, як купувати квітки та їхати до дому, в Україну. Що вони й зробили.
Так й завершилася ця історія. Замість того, щоб заробити на весілля, витратили, бідолашні, те, що було , та ні з чим назад повернулися. Добре, що нічого, крім грошей, не втратили, бо, інколи, буває по різному. Бо вирішивши питання безвізу, наше керівництво, на превеликий жаль нічого не зробило, щоб захистити своїх громадян, які будуть їхати до інших країн на тимчасові роботи. Що, невже це було сюрпризом для наших високо посадовців? Невже ніхто з них не підозрював, що мільйони наших співвітчизників, як молодих, так й не дуже, вирішать поїхати на декілька місяців попрацювати до тієї ж Польщі, або Угорщини, або Чехії чи Словаччини? Скоріш за все, це питання їх просто не цікавило. «Безвіз не надає право громадянам України на роботу у країнах ЄС» – постійно лунало з урядових кабінетів. Ну а як не дає право, то у чому питання?
Однак, як показала практика, питання є. Відсутність державної підтримки та захисту наших тимчасових заробітчан у сусідніх країнах вже неодноразово приводили навіть до трагічних наслідків. І це не дивно, бо коли власна держава не опікується інтересами своїх громадян, то чому це повинно хвилювати сусідні країни, куди ці люди приїхали на тимчасові заробітки? До цього треба додати, що на сьогодні заробітчани є одним з найбільших джерел надходження валюту до України. Якщо у 2018 це становило понад 11,6 млрд. доларів США, то у 2019 очікується вже більш ніж 12,2 млрд. Для порівняння – уся фінансова допомога від МВФ у виглядів кредитів у 2018 склала менш ніж 1,9 млрд. доларів, тобто практично у 6 разів менше! І для отримання цих грошей Україні навіть не потрібно було підвищувати ціни на газ для населення! Хоча, може як раз завдяки й цьому підвищенню, стільки громадян України поїхало працювати за кордон.
То що ж робить держава заради покращення життя тим своїм громадянам, які працюючи у сусідніх країнах допомагають не лише своїм родинам, але й підсилюють кровно заробленою валютою стабільність гривні? Ну, по перше, ще наприкінці 2015 приймається Закон України «Про зовнішню трудову міграцію», який почав діяти з 1.01.2016р.
Найбільш цікавим у цьому законі є
Стаття 8. Права трудових мігрантів на належні умови праці та соціальний захист
1. Права трудових мігрантів, зокрема на належні умови праці, винагороду, відпочинок і соціальний захист, регулюються законодавством держави перебування та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Тобто, виходячи з цієї статті Закону, саме місцеве законодавство країни-перебування визначає ті умови, в яких живуть та працюють тимчасові трудові мігранти з України. Та чи достатньо цього? Як ми бачимо, ні. Ситуація, яка склалося, вимагає від керівництва країні покращення цього законодавства. Й такі спроби дійсно мають місце. Зокрема, у березні 2019 групою депутатів Верховної Ради був поданий законопроект 10153 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення державної підтримки українців за кордоном». Однак замість того, щоб запропонувати реальні заходи, які б були дійсно спрямовані на захист прав та інтересів тимчасово працюючих за кордоном громадян, цей проект, фактично, мав на меті добряче залізти до кишень заробітчан та організувати за їх кошт чергову контролюючу державну структуру. Для чого передбачалося організація такого собі Фонду добробуту українських мігрантів та формування Центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зовнішньої трудової міграції, який мав би територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зовнішньої трудової міграції. Причому фінансування Фонду планувалося з внесків, які повинні були б робити самі трудові мігранти, реєструючись у цьому Фонді:
«громадянин реєструється як трудовий мігрант центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зовнішньої трудової міграції. Реєстрація трудового мігранта передбачає сплату членського внеску до Фонду добробуту українських мігрантів»
А от фінансування «органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зовнішньої трудової міграції» разом з усіма його «територіального органами» планувалося як раз за рахунок отих внесків.
Лише жорстка критика суспільства змусила «народних обранців» відкликати цей законопроект. Хоча, щось мені підказує, що це далеко не остання спроба можновладців заставити заробітчан віддавати бюджету чималу частину зароблених за кордонам грошей.
Хоча є зовсім інший шлях – шлях міжнародних домовленостей та співпраці на рівні уряду. Торгово-промислових палат та громадських об’єднань підприємців, спрямованих на захист інтересів наших громадян. Так, згідно з інформацією із Закладу соціального страхування Польщі, на кінець першого кварталу цього року соціальні внески сплачувало 609 тисяч осіб, що не є громадянами Польщі, з яких майже три чверті – понад 454 тисячі – це громадяни України. Тобто сотні тисяч громадян України сплачують соціальні внески в Польщі, але користуватися цими грішми для соціального, включаючи й пенсійне забезпечення на території України не можуть! Чому? Мабуть тому, що замість того, щоб вирішувати з державою – отримувачем цих платежів їх використання громадянами України незалежно від того, де вони фактично мешкають, наша влада думає лише над тим, як ще щось з них бідолашних здерти. І така ситуація не лише у Польщі, а практично в усіх країнах, де працюють наші заробітчани. Хоча з заробітної платні цих людей роботодавці сплачують податки та соціальні внески, доступу до цих зароблених, але не отриманих грошей, заробітчани не мають.
Тому поки Держава не стане реальним захисником прав та інтересів своїх громадян, включаючи й працюючих за кордоном тимчасово, а лише буде черговий раз міркувати, як би зняти з них грошенят собі, будуть люди самі бідкуватися та набивати шишаки, шукаючі шляхи нормального працевлаштування та соціального захисту за кордоном, поки не знайдуть варіант залишитися там назавжди. Бо коли Батьківщина ставиться до своїх громадян не як рідна мати, а як байдужа мачуха, то й вони відповідають їй взаємністю.
Чи спробують молодята, з яких я починав цю розповідь, знову поїхати працювати за кордон? Боюся, що так. Більш прискіпливо віднесуться до пропозицій, краще будуть шукати, не так поспішати. Бо вони вже мають досвід, хоча й не дуже вдалий. Скоріш за все поїдуть. А от чи повернуться, це вже залежить від політики Держави по відношенню до своїх громадян. Як до тих, що поїхали працювати за кордон, так й до тих, хто залишається тут. Подивимось!